13 грудня, 2017

Аліна Павлюк

юрист Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини

 

Будь-який збройний конфлікт супроводжується баталіями не тільки на полі битви, а й серед інформаційних потоків. За таких умов зовсім іншої цінності набуває істина, правда та об’єктивність, але виникають складності у тому, як саме їх досягти. То ж як ставитися до інформації під час збройного конфлікту та як саме здійснювати її верифікацію?

Правосуддя перехідного періоду як один з пріоритетних процесів під час збройного конфлікту передбачає одне із ключових прав жертв – право на правду та встановлення істини. Шляхом використання юрисдикційних та неюрисдикційних процедур кожна держава має забезпечити збір інформації, постійний моніторинг порушень, пошук та відновлення правди в контексті подій збройного конфлікту.

Для того, щоб розуміти, що саме мається на увазі, коли мова йде про правду в умовах перехідного правосуддя, слід звернутися до позиції Організації Об’єднаних Націй. Комісія з прав людини ООН у своєму звіті «Оновлений перелік принципів щодо захисту та просування прав людини через дії по боротьбі з безкарністю» (від 08.02.2005 р. E/CN.4/2005/102/Add.1[1]) визначила ряд принципів, які включають право знати:

  • про відповідальних за найжорстокіші злочини з метою недопущення повторення подібних порушень;
  • про порушення прав людини та гуманітарного права для усвідомлення подій та збереження загальної історичної пам’яті;
  • про долю жертв порушень, встановлених за результатами національних правових процедур, для встановлення істини подій.

На перший погляд здається, що ці положення мають досить загальне відношення до нинішніх подій в Україні, зокрема, в контексті активної фази збройного конфлікту на сході України. Але варто поглянути на цю ситуацію з іншого аспекту. З квітня 2014 року ми отримуємо активний потік інформації щодо масових порушень прав людини на сході України. Зокрема, у своїй періодичній доповіді щодо ситуації в Україні (за період 16 травня – 15 серпня 2017 р.) Моніторингова місія ООН в Україні зафіксувала за весь період конфлікту (з 14 квітня 2014 р. по 15 серпня 2017 р.) 2505 загиблих цивільних осіб, 7-9 тисяч поранених осіб серед цивільного населення; 34 766 жертв, пов’язаних з конфліктом, серед цивільного населення, українських військових та членів озброєних груп (ця кількість включає 10 225 загиблих та 24 541 поранених)[2]. Частково базуючись на висновках ООН, офіс прокурора Міжнародного кримінального суду у своєму звіті щодо дій з попереднього розслідування ситуації в Україні з 2017 р. зазначив про 1200 випадків ймовірного вчинення злочинів у контексті подій на сході України після 20 лютого 2014 р.[3].

Дані цифри орієнтовно ілюструють той масштаб ситуації з порушенням прав людини та міжнародного гуманітарного права в контексті збройного конфлікту, який має наразі Україна щодо подій на непідконтрольних територіях. Крім того, вони дозволяють попередньо оцінити і обсяги інформації, які необхідно збирати, перевіряти, проводити розслідування та притягати винних до відповідальності. За кожною із вказаних цифр стоїть доля конкретної людини, яка постраждала у ході збройного протистояння і яка має право на правду.

В цьому аспекті можна безпосередньо показати зв’язок міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини щодо захисту жертв та встановлення істини. У рішенні по справі Varnava and others v. Turkey Суд зазначив, що стаття 2 Конвенції з прав людини та основоположних свобод, яка захищає право на життя, має інтерпретуватися з огляду на загальні принципи міжнародного права, включаючи норми міжнародного гуманітарного права, які відіграють визначальну роль у зменшенні жорстокості та нелюдського поводження під час збройного конфлікту. Суд також наголошує на обов’язку держави захищати життя тих, хто бере участь у бойових діях або вийшли з них, що також включає надання медичної допомоги тим, хто отримав поранення; якщо учасники бойових дій загинули, то держава має збирати та надавати інформацію щодо їх долі або дозволити спеціальним організаціям типу Міжнародного комітету Червоного хреста займатись цим.[4]

 

У рішенні по справі Aslakhanova and others v. Russia Суд вказав, що зникнення являє собою особливий феномен і характеризується тривалим станом невизначеності та безкарності, за якого належна інформація відсутня чи навіть дані щодо події умисно приховуються та заплутуються. Така ситуація дуже часто продовжується протягом значного часу, що збільшує страждання родичів зниклої особи. І у зв’язку з цим процесуальні обов’язки будуть, по всій мірі, зберігатися до тих пір, поки не відома доля людини, зниклої безвісти; явна нездатність влади провести необхідне розслідування буде розглядатися як продовжуване порушення. Ця вимога зберігається навіть у тих випадках, коли в кінці кінців допускається факт смерті.[5]

Чим раніше Україна як держава усвідомить це, чим швидше прийме свої позитивні обов’язки, тим простіше буде зберегти настільки цінну інформацію та відтворити правду у майбутньому.

Саме через позитивні обов’язки України за міжнародним правом і важливо зауважувати на механізми збору на верифікації інформації в контексті збройного конфлікту. Багатоаспектність порушень та значні обсяги інформації вимагають прийняття спеціальних національних механізмів для обробки інформації.

Відповідно до законодавства України, на даний час передбачено лише єдиний механізм верифікації та збору інформації, релевантної до подій збройного конфлікту, у вигляді проведення розслідування правоохоронними органами. Стаття 2 Кримінального процесуального кодексу України встановлює, що «завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини…»[6]. Два головні моменти, які є важливими у цій статті: серйозний характер порушень прав людини, який розглядається в межах кримінального провадження; обов’язки по притягненню винних до відповідальності покладаються виключно на правоохоронні органи України. Тобто по суті, предметні межі роботи правоохоронних органів чітко визначені Кримінальним кодексом України.

В контексті подій збройного конфлікту необхідно зауважити на два проблемних моменти, пов’язаних з національною кримінальною процедурою. По-перше, національне законодавство України не відповідає вимогам міжнародного кримінального права. Досить багато розмов точиться навколо ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду та приведення у відповідність до нього Кримінального кодексу України. Від цього залежить коректна кваліфікація вчинених діянь під час збройного конфлікту та повнота охоплення порушень. По-друге, процеси документування порушень прав людини виходять за межі національного правового регулювання. Державні органи, неурядові громадські організації, міжнародні організації збирають інформацію щодо постраждалих, передають її до міжнародних інстанцій (таких як Міжнародний кримінальний суд, Європейський суд з прав людини). Значні обсяги інформації через це проходять поза увагою правоохоронних органів або просто не відносяться до їх компетенції. Обмін інформацією між державними органами та неурядовими організаціями, як приклад, відбувається за допомогою предметного співробітництва та робочих контактів. Не дивлячись на три з половиною роки активного протистояння Україною не було створено єдину державну базу інформації, пов’язаної зі збройним конфліктом. Зокрема, така база буде релевантною для представлення державної позиції у міжнародних судових інстанціях та встановлення історичної правди.

Для того, щоб не «вигадувати велосипед», варто в контексті збору інформації звернутися до міжнародного права. Як приклад, стаття 13 модельного закону Міжнародного комітету Червоного передбачає для обліку даних щодо зниклих безвісти осіб створення Національного довідкового бюро. Основне завдання Бюро – централізація інформації щодо всіх категорій захищених осіб. Такий орган під час збройного конфлікту вважається контактним ланцюгом між сторонами, що воюють – він забезпечує швидку передачу інформації.[7] Головне завдання його створення  – забезпечити доступність інформації та обмін сторонами конфлікту інформацією про осіб, позбавлених волі/військовополонених, інтернованих або затриманих осіб, а також сприяти попередженню зникнень людей, інформуванню родичів осіб, зниклих без вісти або щодо яких є відомості про перебування їх під контролем РФ, надання сторонам конфлікту можливості дотримати основні гарантії і права людини.

 

Наразі варто зауважити, що Україна досить сторонньо відноситься до процесів перехідного правосуддя та не повністю усвідомлює їх значення для нинішньої ситуації та майбутнього. Не дивлячись на те, як називати події на сході України – антитерористична операція, операція із захисту територіальної цілісності та оборони, війна – вони все одно є збройним конфліктом з точки зору міжнародного права, тому першочергову дію мають саме норми міжнародного гуманітарного права щодо захисту постраждалих. Чим раніше Україна як держава усвідомить це, чим швидше прийме свої позитивні обов’язки, тим простіше буде зберегти настільки цінну інформацію та відтворити правду у майбутньому.  

 

[1] http://www.un.org/Docs/asp/ws.asp?m=E/CN.4/2005/102/Add.1

[2] http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/UAReport19th_UKR.pdf

[3] https://www.icc-cpi.int/itemsDocuments/2017-PE-rep/2017-otp-rep-PE-UKRAINE_RUS.pdf

[4] Varnava and others v. Turkey, appl. no. 16064/90, 18.09.2009, § 185.

[5] Aslakhanova and others v. Russia, appl. no. 2944/06, 8300/07, 50184/07, 332/08, 42509/10, 18.12.2012, § 122.

[6] http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/paran384#n384

[7] Guiding principles/ Model law on the missing // ICRC: https://www.icrc.org/en/document/guiding-principles-model-law-missing-model-law.

 

Науковий блог опубліковано у рамках проекту Школи права УКУ “Перехідне правосуддя та примирення в Україні”. Погляди автора не обов’язково відображують погляди Школи права Українського католицького університету.