24 жовтня, 2018

Мирослава Білак

д.ю.н., професор кафедри теорії права та прав людини УКУ

ВИСНОВОК

щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 8 та другого речення частини четвертої статті 16 Закону України «Про звернення громадян» та міжнародним стандартам у галузі прав людини

  1. Предмет конституційного спору

1). Суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у проекті конституційного подання до Конституційного Суду України просить визнати положення частини другої статті 8 Закону України «Про звернення громадян» (далі – Закон про звернення громадян)  в частині, що передбачає, що звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не підлягають розгляду, а також положення другого речення частини четвертої статті 16 вказаного Закону в частині, що передбачає, що скарга в інтересах недієздатних осіб подається їх законними представниками, такими що не відповідають положенням Конституції України, відповідно до яких:

– громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (частини першої та другої статті 24),

– кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34),

– усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (стаття 40),

– конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 64).

2). Як вбачається з наданих матеріалів справи, в обгрунтуванні свого звернення до Конституційного Суду України, суб’єкт права на конституційне подання вважає, що конституцієдавець, вживаючи в статті 40 Конституції України термін «усі» мав на меті показати, що передбачене право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, належить не окремій категорії осіб, як наприклад, в тих випадках, коли в положеннях Конституції України вживаються терміни «громадяни» (стаття 38), «іноземці та особи без громадянства» (стаття 26), а усім фізичним особам незалежно від статусу, майнового стану тощо. Тому, оскаржувані положення частини другої статті 8 та другого речення частини четвертої статті 16 Закону про звернення громадян, на думку заявника, передбачають абсолютне обмеження фізичних осіб у праві на особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів лише за ознакою їх юридичного статусу, а саме недієздатності.

3). Ураховуючи викладене, Представник Уповноваженого з питань дотримання права на інформацію та представництва в Конституційному Суді України І.Кушнір, надіслала лист від 4 липня 2017 року № 11-1510/17-107 Ректору Українського католицького університету Б.Праху з проханням надати позицію Університету щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 8 та другого речення частини четвертої статті 16 Закону України «Про звернення громадян» та міжнародним стандартам у галузі прав людини.

  1. Юридичний аналіз питань, порушених у конституційному поданні

Відповідно до положення статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Вказані положення, вміщують як матеріальну частину конституційної норми – принцип рівності, так і процесуальну – доступ до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Тому юридичний аналіз порушених у конституційному поданні питань доцільно розглядати крізь призму цих двох частин конституційної норми.

  1. Рівність конституційних прав і свобод осіб та/або груп осіб

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Положення статі 24 Конституції України кореспондуються зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), відповідно до якої: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою». До того ж відповідно до статті 1 Протоколу №12 до Конвенції, здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, що перераховані в статті 14 Конвенції.

Оскільки статті 24 Конституції України кореспондується зі статтею 14 Конвенції і статтею 1 Протоколу №12, то відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права, яке було запроваджено в практику Конституційного Суду України (Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016), практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) має враховуватися при розгляді цієї справи. Так, у рішенні по справі «Кіютін проти Росії» (від 10 березня 2011 року, заява №2700/10) ЄСПЛ зазначив, що хоча в статті 14 Конвенції прямо не згадується серед ознак, які забороняють дискримінацію, стан здоров’я або будь-який інший медичний стан. Суд визнає, що інвалідність та різноманітні порушення здоров’я підпадають під дію цього положення. Відповідно, ЄСПЛ вважає, що дискримінація за ознакою стану здоров’я особи має охоплюватись терміном «за іншою ознакою», передбаченим в тексті статті 14 Конвенції (пункт 57 вказаного рішення).

Згідно з Цивільним кодексом України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлено у статтях 236-241 Цивільного процесуального кодексу України. Тобто недієздатність особи встановлюється в результаті порушення стану здоров’я і має охоплюватись терміном «за іншою ознакою», передбаченою статтями 24 Конституції України і статтею 14 Конвенції про права людини.

ЄСПЛ також вказує, що дискримінацією є різниця у відношенні до осіб, які перебувають у однаковому або достатньо схожому становищі, без об’єктивного та обгрунтованого виправдання, іншими словами, якщо немає легітимної мети та балансу між використаними засобами та поставленою метою (рішення у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства (Stec and Others v. The United Kingdom), №№657331/01 та 65900/01, ВП. Пункт 51; рішення у справі «Юнал екелі проти Туреччини» (Unal Tekeli v. Turkey), № 29865/96, пункт 49)[1].

Передбаченим у статті 24 Конституції України цілям слугує також Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі – Закон про запобігання дискримінації), який перебуває у відповідній залежності і визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина. Згідно Закону про запобігання дискримінації, поняття «дискримінація» – ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі – певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (п. 2 частини першої статті 1).

Положення частини першої статті 2 Закону про запобігання дискримінації визначає принцип недискримінації у законодавстві України (виділено – М.Б.), що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Сам принцип недискримінації[2] є міжнародним стандартом і в контексті розгляду порушеного питання в конституційному поданні, слід застосувати його разом з вище наведеними принципами Закону про запобігання дискримінації для проведення правової експертизи оспорюваних положень Закону про звернення громадян.

Стандарт застосування принципу недискримінації дуже добре проаналізований С.Шевчуком у його роботі «Судовий захист прав людини»[3]:

По-перше, слід визначити, чи встановлює законодавче положення розрізнення між особами.

По-друге, необхідно з’ясувати чи має наслідком таке розрізнення покладення тягаря, обов’язку або ставить у несприятливе становище тільки одну групу осіб, або чи спричиняє воно позбавлення однієї групи певних переваг або привілеїв, які надаються іншим.

По-третє, оцінка, розрізнення залежить від того, чи грунтується воно на ознаках, які прямо вказані у статті 14 Конвенції.

По-четверте – встановлення того, чи може певне розрізнення бути виправданим фундаментальними конституційними принципами.

  1. Міжнародний стандарт застосування принципу недискримінації

По-перше, встановлення законодавчого розрізнення між особами

Закон про звернення громадян встановлює певні обмеження для осіб, визнаних судом недієздатними, звернення яких не розглядаються (частина друга статі 8), а також неповнолітніх і недіздатних осіб, в інтересах яких скарга подається їх законними представниками (частина четверта статті 16). Позбавлення права на звернення осіб, які є недієздатними, а також встановлення обмеження у зверненні через законних представників для неповнолітніх і недієздатних, фактично порушує передбачений статтею 24 Конституції України принцип рівності, і не узгоджується з частиною першої статті 2 Закону про запобіганя дискримінації. Таке розрізнення не може бути виправдане, оскільки воно призводить до позбавлення одної категорії осіб і обмежує інших в конституційних правах і свободах. Розрізнення в Законі про звернення громадян певних категорій осіб фактично перетворює їх державою на об’єкт, що порушує їхню людську гідність, яке як особистісне право має бути забезпечено в першу чергу, за допомогою звернення, тобто доступу до органів публічної влади (детальніше про це йтиметься далі).

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016 (справа про судовий контроль за госпіталізцією недієздатних осіб або до психіатричного закладу), визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їхню сутність (п.2.2 Рішення). Права людини, що передбачені Конституцією України є доступними для всіх, зокрема її стаття 40 наголошує, що «усі» мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів влади. Тому розрізнення осіб Законом про звернення громадян порушує передбачений чинним Законом про запобігання недискримінації: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб (пункт 1 частини першої статті 2 Закону) і обумовлює не рівне ставлення до них.

По-друге, таке розрізнення ставить у несприятливе становище відповідно до Закону про звернення громадян особи, та/або певні групи осіб, тим самим спричиняє відповідно до статті 40 Конституції України недієздатних осіб – абсолютне позбавлення конституційного права; неповнолітніх та недієздатних – обмеження у конституційному праві, направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів

Недієздатною може бути визнана фізична особа, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Тобто, недієздатний, як розуміється поняття у Новому тлуманому словнику української мови[4] – нездатний до діяльності. Позбавлений здатності самостійно здійснювати дії юридичного характерну і нести відповідальність за них. Однак ця людина не може бути позбавлена її природної сутності – її найвищої цінності, з притаманним їй «невідчужуваними» природніми правами і свободами, вона залишається суб’єктом права.

Як зазначено у згадуваному Рішенні Конституційного Суду України: «Системний аналіз законодавства України дає підстави стверджувати, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов’язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння. Недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод» (п.2.2 Рішення від 1 червня 2016 року №2-рп/2016).

Отже, визнання недієздатності, не позбавляє таку особу здійснювати свої конституційні права і свободи, гарантовані статтею 40 Конституції України, оскільки громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Стосовно неповнолітніх осіб держава також повинна встановити правові можливості для задоволення їхніх потреб, а не обмежувати їхню сутність. Тому відповідно до передбаченого частиною першою пункту 2 статті 2 Закону про запобігання дискримінації, забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб, означає, законодавче розрізнення не може ставити у несприятливе становище недієздатних та неповнолітніх осіб, оскільки воно позбавляє конституційного права особи на звернення і суперечить природнім правам людини.

По-третє, розрізнення між особами за ознаками недієздатності і неповноліття певних категорій осіб не відповідає фундаментальним цінностям, які закладені Конституцією України і Законом про звернення громадян.

В разі, коли держава своїми законами позбавляє, або обмежує особу в її праві звернутися до органів влади, що гарантоване статтею 40 Конституції України, вона в такий спосіб порушує її автономію і гідність особи.

В Конституції України людську гідність виведено на найвище місце в системі всіх засад, на яких засновано український конституційний лад[5]. Людська гідність як сутнісна основа всіх інших людських прав[6]. Так, як справедливо відзначив С.Головатий: «… припис статті 3 слід сприймати, з одного боку, як установчий принцип усієї системи основоположних прав, що їх офіційно зафіксовано в тексті Конституції України (зокрема в роздала II), а з другого – як скерований до держави наказ, зміст якого в подальшому розкривають три формули, що містяться в частині другі статті 3, і який стисло можна висловити формулою: держава існує для блага людини. Із цієї формули однозначно випливає те, що немає іншого призначення держави, ніж одне-єдине – захист людини (людської гідності)»[7].

Зокрема Закон про звернення громадян регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднанням громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення (Преамбула Закону про звернення громадян).

Тобто очевидно що метою Закону про звернення громадян, є встановлення законного способу здійснення влади народом, гарантованим положеннями статті 5 Конституції України. Слід також зазначити, що поняття рівності осіб було закладено в саму сутність Конституції України, зокрема в принцип народовладдя (стаття 5 Конституції України), обмеження якого по суті може означати замах на народний суверенітет.

У зв’язку з цим, принцип недискримінації згідно Закону про запобігання дискримінації передбачає також повагу до гідності кожної людини (пункт 3 частина перша стаття 2 Закону).

Втім положенням статей 3 Конституції України, які визначають гідність людини як установчий принцип, послуговується і положення статті 34 Конситуції України, що передбачає право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (частина перша); право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір, яке належить кожному (частина друга), і є невід’ємною рисою правопорядку. Передбачена необхідність існування свободи доступу до інформації, правове регулювання якої визначається Законом України «Про доступ до публічної інформації», важлива для оцінки легітимності (а отже, і законності) вимог державної влади і обумовлено принципом народовладдя (стаття 5 Конституції України).

По-четверте, встановлене розрізнення не може бути виправданим фундаментальними конституційними принципами. Тобто відповідно можливість певного обмеження конституційних прав може бути прямо вказана в конституційному тексті, або випливати із фундаментальних конституційних принципів, на яких побудована Конституція[8].

Так, положення статті 40 Конституції України, які гарантують конституційне право на звернення громадян до органів публічної влади, не передбачають, що право на звернення може бути обмежене законом. До того ж Конституційний Суд України у своєму рішенні зокрема зазначив, що: «У Конституції України закріплено, що недієздатні особи не мають право голосу на виборах і референдумах (стаття 70). У зв’язку з цим, до зазначених осіб застосовуються обмеження, передбачені статтях 72, 76, 81, 103 Основного Закону України» (пункт 2.2. Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016). Тобто зазначені конституційні обмеження у наведених статтях, свідчать про відповідну залежність обмежень від різних умов, які в основному пов’язані із виборчим і референдумним законодавствами.

До того ж відповідно до частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Згідно із частиною другою статті 64 Конституції України конституційне право на звернення, гарантоване статтею 40 Конституції України, не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Як вважає Конституційний Суд України: «…обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обгрунтованими, у разі обмеження конституційнго права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (п.2.1. Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016). Вказане правова позиція свідчить про утвердження Конституційним Судом України міжнародних стандартів стосовно встановлення обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод.

Відомо, що Закон про звернення громадян був прийнятий у 1996 році, коли задекларовані у чинній Конституції України загальнолюдські принципи права, ще не були запроваджені в чинне законодавство, яке приймалося за уже існуючою калькою на пострадянському просторі, коли людина розглядалася лише об’єктом державної влади, а не суб’єктом – яка визначає зміст і спрямованіть діяльності держави (стаття 3 Конституції України). Рівність усіх людей в їхніх правах і свободах, яка гарантована статею 24 Конституції України, означає необхідність відповідно до пункту 4 частини першої статті 2 Закону про запобігання дискримінації, забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.  Однакова гідність усіх громадян і справедливе ставлення й повага до індивідуальної автономії є базовими передумовами ліберального конституційного ладу і, відповідно, самою серцевиною принципу верховенства права[9].

Як вбачається з викладеного, положення частини другої статті 8 та другого речення частини четвертої статті 16 Закону про звернення громадян порушують принцип рівності, а тому не відповідають положенням статті 24, 40 та 64 Конституції України.

 

  1. Універсальні принципи справедливих процедур

Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 (справа про призначення більш м’якого покарання): «Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу
та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм
змістом   мають   бути   проникнуті  передусім  ідеями  соціальної
справедливості, свободи, рівності тощо». Тобто це означає, що при здійсненні своїх повноважень органи влади повинні діяти в межах закону і повинні здійснювати лише ті повноваження, якими вони наділені за законом (стаття 19 Конституції України), втілюючи при цьому принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Вказаний принцип вимагає, як зазначає С.Головатий, щоб «підстави для дій і рішень влади були правними»[10], тобто повинні відповідати певним стандартам справедливості і спрямовані на досягнення суспільного блага. Порушені в конституційному поданні питання, фактично вказують на відсутність певних процедурних правил (стандартів), які б забезпечували належну правову процедуру, яка б обмежувала дії влади і відповідно захищала права особи від її впливу.

Як зазначалося вище положення статті 40 Конституції України, вміщують як матеріальну так і процесуальну частину норми права. Матеріальна частина норми права вміщує принцип рівності, а процесуальна – процедурні принципи – доступу до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Таким чином, Конституція України наголошує на однаковій важливості не тільки норм матеріального права, але й норм процесуального права, які відповідно до принципу верховенства права й повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи через належну правову процедуру. Матеріальна частина конституційної норми гарантує встановлення справедливості, а процесуальна – повинна забезпечувати належну правову процедуру, тобто таку, яка відповідає принципу верховенства права.

Розуміння «належної правової процедури» випливає з частини першої статті 6 Конвенції, що є частиною українського законодавства і закріплює право на справедливий суд. Як зазначає професор Оксфордського університету Ґалліган, положення статті 6 Конвенції базуються на статті 14 Конвенції, що містять цивільні права особи[11]. Незважаючи на те, що положення частини першої статті 6 Конвенції зазвичай стосуються кримінального судочинства, Конвенція взагалі поширюються на інші галузі права, якщо вони зачіпають цивільні права особи[12]. Процедурні стандарти Конвенції застосовуються зокрема в адміністративному процесі у випадку, коли питання стосуються цивільних прав[13].  

Отже, положення статті 14 Конвенції, які кореспондуються зі статтею 24 Конституції України, а також положення частини першої статті 6 Конвенції, що кореспондується з положеннями статті 129 Конституції України, що визначає основні засади судочинства, свідчать про те, що універсальні стандарти права на етапі судового процесу не обмежуються розглядом справи. Як зазначив С.Шевчук у своїй науковій праці: «…не існує остаточного визначеного переліку складових справедливого судового розгляду…»[14]. Далі автор відзначає: «… що сфера застосування статті 6 не обмежується лише судовими слуханнями. Судове провадження розглядається як кульмінація змагального процесу. Саме справедливість усього цього процесу є найголовнішою цінністю, що лежить в основі положень статі 6 та Конвенції взагалі. Будь-які дії, що йдуть усупереч поняттю справедливості, на передсудовій стадії можуть поставити під сумнів справедливе провадження в цілому»[15].

Таким чином, можна говорити про універсальність процедурних правових стандартів, які вміщені в положеннях частини першої статті 6 Конвенції, а також відображені в частині положень статті 40 Конституції України. Вказані принципи також сформульовані в рекомендаціях Ради Європи[16]. Хоча вони носять рекомендаційний характер для України, вони є необхідною передумовою членства України в Раді Європи. Зокрема:

  • доступ до органів влади, який за визначенням професора Оксфордського університету Ґалігана вміщується в статті 6 (1) Конвенції, означає, що права сторін мають бути доступними в суді, трибуналі і інших видах влади[17]. Вказаний процедурний принцип «доступу до органів влади» відображений і в положеннях статті 40 Конституції України, згідно якої: «Кожен має право подавати заяви до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів…»;
  • право бути вислуханим – «…, які у відповідь зобов’язані їх приймати і реагувати на них належних чином і…» (стаття 40 Конституції України);
  • право на представництво і допомогу, згідно з яким зантересована особа має право бути представленою чи одержувати допомогу упродовж всієї правової процедури, до якої вона має причетність;
  • часові обмеження – «…у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України);
  • повідомлення вмотивування та зазначення засобів правового захисту;
  • виконання актів органів влади.

Як вбачається з положень статті 40 Конституції України, а також з універсальних процедурних принципів, кожен має право подавати заяви до суб’єкта владних повноважень, які у відповідь зобов’язані їх приймати і реагувати на них належним чином. Належний спосіб розгляду таких заяв має бути врегульовано належним чином, тобто повинна бути встановлена відповідна процедура розгляду звернень, яка б забезпечувала б справедливість у стосунках між особою і державою, що обумовлено принципом верховенства права (стаття 8 Конституції України). Вказані правові стандарти зокрема обумовлюють необхідність забезпечення права на представництво і допомогу особі, яка цього потребує. Можна стверджувати, що гарантоване статтею 40 Конституції України конституційне право на звернення за «належною правовою процедурою» (англ.: «procedural fairness»), імпліцитно включає в себе ще одне право заінтересованої особи – бути представленою чи одержувати допомогу упродовж всієї правової процедури, до якої вона має причетність.

Проблемою для національної правової системи й надалі залишається відсутність адміністративного процедурного кодексу, який би чітко вміщував відповідні процедурні принципи, які б слугували надійною додатковою гарантією справедливого ставлення держави до особи, що об’єктивовано принципом верховенства права (стаття 8 Конституції України).

Викладене означає, що положення частини другої статті 8 та другого речення частини четвертої статті 16 Закону про звернення громадян не відповідають процесуальній частині статті 40 Конституції України, яка включає доступ до органів влади, оскільки така можливість для звернення окремих категорій громадян, виключена положеннями оспорюваних статтей Закону.

  1. Правове забезпечення рівних можливостей

Конституційний Суд України вважає, що держава, виконуючи свій головний обов’язок – утвердження і забезпеченя прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) – повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інщі органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини. (Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2-рп/2016)

В цьому ж Рішенні далі вказується, що: «Хоча за станом здоров’я недієздатні oсоби не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні прав і свободи, у тому числі право на свободу та особисту недоторканність, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов’язана створити ефектині законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації» (п.2.2.Рішення Конституційного Суду України). З цієї правової позиції випливає, що особи, які положенням частини другої статті 8 Закону України «Про звернення громадян», яким передбачається, що звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не розглядаються, по суті позбавляє окрему категорію осіб її права, передбаченого частиною першою та другою статті 34 Конституції України на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Це означає, як зазначено в тому самому рішенні Конституційного Суду України, відповідно до статті 3 Конституції України на державі лежить обов’язок створення належного правового механізму захисту конституційних прав і свобод особи, у тому числі, недієздатної та неповнолітньої, від свавільного обмеження її конституційних прав на свободу та судовий захист. З метою справедливого ставлення органів влади до особи, в контексті порушених у конституційному поданні питань, дуже важливо враховувати як матеріальну, так і процедурну частини статті 40 Конституції України.

  • Підсумок.

Викладене вище, дозволяє зробити наступні підсумки:

  • Конституція України (статя 64) чітко встановлює випадки, коли можуть бути обмежені конституційні права громадян; конституційне право на звернення (стаття 40 Конституції України) не передбачено серед зазначених випадків, воно не може бути обмежено навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану;
  • недієздатні особи не мають право голосу на виборах і референдумах (стаття 70 Конституції України). До зазначених осіб застосовуються також обмеження, передбачені статтями 72, 76, 81, 103 Основного Закону України. Тобто всі інші конституційні права не обмежуються;
  • оскаржувані положення Закону про звернення громадян, які позбавляють права на звернення недієздатних (частина друга статті 8 вказаного Закону) і обмежують право на звернення неповнолітніх та недієздатних їхніми законними представниками (положення другого речення частини четвертої статті 16 Закону) порушують конституційні права особи, гарантовані статями 24, 34, 40 і 64 Конституції України. Тому відповідно до Основного Закону держави і існуючих міжнародних стандартів вказані положення Закону про звернення громадян не можуть бути виправданими та розумними, тобто бути пропорційними меті, яку переслідував законодавець, приймаючи відповідний Закон. Такі обмеження не узгоджуються з концепцією демократичної країни, яка керується принципом верховенства права, а тому повинні бути визнані такими, що не відповідають Конституції України.

 

Висновок підготовлений на підставі узгодженої позиції експертів кафедри теорії права та прав людини Українського католицького університету, Білак Мирославою Вікторівною, доктором юридичних наук, що працює на посаді професора кафедри і є фахівцем у галузі конституційного права.

[1] Див.: Матеріали проекту конституційного подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – с. 5.

 

[2] С.Шевчук. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.:Реферат, 2006.- С.675-677.

[3] С.Шевчук. Вказ.роб.- С.675-677.

 

[4] Див.: Новий тлумачний словник української мови. – Т.2. – К., 2003. – С.331.

[5] Головатий Сергій. Про людські права. Лекції. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. – С.455.

[6] Головатий Сергій. Вказ.роб. – С. 455.

[7] Там же. – С.665.

[8] Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.:Реферат, 2006. – С.675-676

[9] Т.Р.С.Аллан. Конституційна справедливість: Ліберальна теорія верховенства права. – К., 2008. –  С.11.

[10] Див.: С.Головатий. Верховенство права: від доктрини до принципу. – Книга друга. – xliii-lvi – Видавництво «Фенікс», К.,2006. – С.785.

[11] D.J.Galligan. Due Process and Fair Procedures. – Oxford,2004 – С.215.

[12] D.J.Galligan. Вказ. роб. – С.215.

[13] Там же. – С.215.

[14] С.Шевчук. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К.: Видавництво «Реферат» 2002. – С.186.

[15] С.Шевчук. Там же. – С.186.

[16] Див.: Принципи адміністративного права, що регулюють відносини між адміністративними органами та приватними особами. Рада Європи. Європейський комітет з правового співробітництва. Довідник. – Страсбург, 1996.

[17] D.J.Galligan. Вказ. роб. – С.219.