24 вересня, 2018

Якими підходами та принципами керується Європейський суд з прав людини при застосуванні Конвенції? За яких умов допускається втручання у права, гарантовані Конвенцією? Про це під час своєї відкритої лекції у рамках Днів УКУ у Львові розповів Маркіян Бем, юрист Секретаріату Європейського суду з прав людини, викладач Магістерської програми Школи права УКУ.

Основними вимогами для того, щоб втручання було законним, є не лише наявність закону, на підставі якого воно здійснюється, а й відповідність цього закону певним вимогам.

Закон повинен бути доступним (Shimovolos v. Russia, no. 30194/09, 21 June 2011), чітким та передбачуваним. Вимога щодо чіткості та передбачуваності містить два основні аспекти:

– закон повинен бути викладеним таким чином, щоб особа самостійно чи з допомогою захисника могла передбачити наслідки його застосування у своїй ситуації (Veniamin Tymoshenko and Others v. Ukraine, no. 48408/12, §§ 77 – 86, 2 October 2014);

– з іншого боку вимога законності включає у себе принцип верховенства права, згідно з яким закон повинен передбачати достатні гарантії захисту від зловживань та свавільного втручання з боку органів влади (Koretskyy and Others v. Ukraine, no. 40269/02, §§ 46 – 49, 3 April 2008).

Оцінюючи пропорційність втручання Суд, серед іншого, звертає увагу, чи було дотримано справедливого балансу між публічними (держави, суспільства загалом) та приватними (особи, організації чи групи осіб) інтересами (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, no. 846/16, 1075/16, § 101, 22 May 2018), а відтак, чи навела Держава «доречні та достатні» підстави на користь втручання (Handyside v. the United Kingdom, 7 December 1976, § 50, Series A no. 24.). Суд також надаватиме оцінку тому, чи здійснювалося таке втручання у легітимних цілях, тобто таких, що відповідають тим, що викладені у Конвенції (див. наприклад, частина 2 статей 8, 9 та 11 Конвенції).

При цьому, Суд часто наголошує на субсидіарності своєї ролі. Згідно з цим принципом саме національні органи повинні першопочтково вирішити питання щодо того, яким чином гарантувати дотримання прав осіб, та забезпечити, щоб втручання в їх права здійснювалося згідно з Конвенцією. Саме відповідність таких заходів Конвенції і оцінюватиметься зазвичай Судом. Звідси виходить також і те, що Суд надаватиме оцінку таким заходам лише після того, як Держава в особі її судових чи інших органів змогла «висловитися» з цього приводу, а відтак, після того, як особа вичерпала національні юридичні засоби захисту.

При цьому, національні органи влади користуються певною свободою розсуду (“margin of appreciation”) при вирішенні того, як саме забезпечити дотримання цих прав. «Широта» такого розсуду залежатиме від того, наскільки вагомими є права, у які здійснюється втручання, наявність консенсусу серед держав членів РЄ (інколи також інших держав) щодо допустимих меж втручання та ін.

Окремо слід наголосити, що не завжди поняття та концепції Суду, які співзвучні з певними національними поняттями та концепціями, відповідатимуть їм за змістом. У цьому зв’язку Суд керується поняттям «автономної концепції», згідно з якою він самостійно тлумачить та визначає зміст положень та концепцій, викладених у Конвенції.