4 березня, 2019

Ми розпочинаємо серію публікацій, присвячену Магістерським роботам випускників Школи права УКУ. У цих матеріалах наші випускники розповідають про висновки своїх робіт “ненауковою” мовою.

Ганна Карачевська, випускниця Магістерської програми Школи права УКУ 2019 року

Право на надію. Звучить романтично, правда? Та виявляється, це не лише красива метафора з любовних романів, а й цілком реальна правова категорія, застосовна до осіб, які майже ніколи не зустрічаються на сторінках тих же романів – довічників.

Довічне позбавлення волі як вид покарання для сучасної України відносно нове і прийшло на зміну смертній карі. Оскільки тепер саме воно є найсуворішим і передбачає те, що особа усе подальше життя перебуватиме за гратами, законодавство встановлює певні умови його застосування. До прикладу, обмежує коло злочинів, за які призначається це покарання і коло осіб, до яких воно може бути застосоване. 

Та чи дійсно довічне позбавлення волі завжди “довічне”? Ні, вважає ЄСПЛ. 9 липня 2013 року Велика Палата Євросуду у рішенні “Вінтер та інші проти Сполученого Королівства” постановила, що тримання людини в місці позбавлення волі довічно, без реалістичної перспективи звільнення чи перегляду обвинувального вироку щодо неї, позбавляє її права на надію колись бути звільненим, а тому принижує її гідність. З винесенням вказаного рішення на держав-учасниць Ради Європи, в тому числі і Україну, покладається обов’язок запровадити у законодавстві та національній практиці ефективний механізм звільнення від довічного позбавлення волі.

На жаль, за звичною практикою, Україна у виконанні цього рішення пасе задніх. З 1544 осіб, які станом на сьогодні відбувають довічне позбавлення волі (це, до речі, найвищий показник на європейському континенті), звільненими від цього покарання є лише троє осіб. Тому і у Конституційному Суді України, і Європейському суді з прав людини вже розглядаються скарги українських в’язнів-довічників із приводу порушення їхнього права на надію.

Крім того, у Верховній Раді України зареєстрована низка законопроектів, що пропонують двоетапний механізм звільнення від довічного позбавлення волі: його заміна більш м’яким покаранням (якщо засуджений відбув не менше 10 років позбавлення волі, має низький ризик вчинення повторного злочину та склав особистий план реінтеграції в суспільство), а згодом і умовно-дострокове звільнення (якщо засуджений відбув не менше 3/4 нового строку покарання, має низький ризик вчинення повторного кримінального правопорушення та склав звіт про виконання особистого плану реінтеграції).

А тепер найцікавіше. Як традиційно консервативне українське суспільство сприйме такі нововедення? Як почуватимуться родичі жертв, знаючи, що через кілька десятків років убивці їхніх близьких гулятимуть на свободі? Додамо сюди ще статистику, яка свідчить про доволі високий рівень підтримки повернення в Україну смертної кари – і зустрінемо запеклий опір з боку українського населення лише щодо закликів запровадити механізм умовно-дострокового звільнення для довічників.

Вірте чи ні, а я вважаю, що у випадку грамотної реформи інституту довічного позбавлення волі і вовки будуть ситі, і вівці вціліють. Як ця грамотна реформа має виглядати – відповідь на це запитання я шукала впродовж усієї праці над магістерською роботою. Що з цього вийшло – дізнаєтесь самі, якщо не побоїтесь прочитати або хоча б переглянути текст роботи, розміщений у електронному репозитарії УКУ. І якщо у процесі читання у Вас виникнуть сумніви, запитання чи несприйняття окремих думок – значить робота вдалася, а поле для дискусій у надзвичайно цікавій і актуальній проблематиці довічного позбавлення волі лише збільшується. 😊